Буймерська сільська бібліотека

         «Сімейна книга пам’яті мого роду»

    «Час стрімко летить вперед. Стала історією Друга світова  війна. З кожним роком День Перемоги стає все трагічнішою датою, бо ветерани війни йдуть у вічність. Неможливо позбутися жахливої думки: а прийде той день, коли піде з життя останній з цих літніх людей з орденами. Піде у  небуття, понесе с собою живі спогади. Що ж залишиться після них? А залишиться Пам’ять, світла і вічна пам’ять про незабутніх героїв»,-такими словами бібліотекар Валентина Гладун розпочала літературно-музичну годину «Під салютом Великої Перемоги» для переможців і учасників районного туру сімейного конкурсу «Книга пам’яті мого роду», яка пройшла в читальній залі районної бібліотеки для дітей. Всього в конкурсі взяло участь 24 дитини - учні шкіл району - у категоріях:

·        користувачі-діти 6-11 років;

·        користувачі-діти 12-16 років.

 Конкурс проводився у 2-х номінаціях:

·        відеокниги;

·        сімейні книги пам’яті.

   Журі визначило кращі роботи, церемонію нагородження «Рівняння на Перемогу» відкрила методист районного методичного центру Віра іванівна Громова. Вона подякувала учасникам конкурсу за величезну  виконану роботу у створенні книг пам’яті свого роду, які хвилюють і тривожать серця, побажала дітям творчого натхнення і мирного неба над головою.

    Оригінальні творчі роботи учасників конкурсу експонувалися на виставці «Шляхами подвигу і слави наших батьків і дідів». І хоча цього разу ми не зайняли призове місце, та все одно зробили свій внесок  в Велику Книгу Пам’яті людського роду про страшну  війну.

      70 років минає з того часу, як нас було визволено з-під німецької окупації. Не зітреться з пам’яті людської великий подвиг і велика трагедія нашого народу, його битва, його перемога над фашистами. Ідуть роки, але війна  не забувається, знову і знову змушує замислюватися над подіями тих років. І наступним поколінням потрібно не забувати те, заради чого віддали своє життя та здоров’я мільйони. Нажаль ветерани та свідки тих подій відходять  у небеса. Залишається тільки пам’ять.  І нам потрібно зберегти цю пам’ять…

     У мене був прадідусь, батько моєї бабусі.  Його звали Дей Олександр Прокопович. Я його зовсім не знаю, бо він загинув на війні, та про нього  мені розповідала бабуся. Він народився у 1906 році, українець, працював колгоспником. В перші дні війни був мобілізований до лав діючої армії, рядовий. Дідусь воював на Курській Дузі. Одного разу, коли хлопці були в окопі, туди влучив снаряд і дідуся було смертельно поранено.  Він загинув  27 квітня 1943 р. А додому прийшла похоронка. Похований в селі Руська Березовка, Ракитянського р-ну, Бєлгородської обл.      

Я живу у мирний час і не хочу, щоб знову була війна. Я не розумію, як  можуть люди воювати на Сході України, чи вони вже забули все, що їм розповідали ветерани, як це страшно, чи вони зовсім не поважають, адже ми повинні берегти мир, який нам завоювали наші дідусі!

                                                   Дорогами війни 

Рік 41. Літо. У школах випускні бали,

Веселі школярі чекають на схід сонця…

Аж раптом – рев снарядів і чорна стала вся земля.

Війна прийшла! Так страшно стало:

Кругом розриви, стогін, земля палає…

Хлопчина молодий, йому лиш 20 років,

Пішов вітчизну захищать.

В окопах мокрих, під сонцем безжальним, палючим,

В снігу, в морози, голодний, йшов солдат вперед,

За Батьківщину! І побратимів щодень він хоронив

В лісах, між берізок білих – могилка, табличка з іменем і каска…

А скільки безіменних синів в землі лежить!

Солдат ішов, бив німця він за маму й тата

І за сестру малу Вітчизну боронив!

Поранили, лиш вижив в лазареті

І там страшенну вість в трикутничку отримав він:

Немає мами, немає тата, сестру маленьку

Проклятий німець в криниці утопив.

Село згоріло, з людьми живими, яких закрили в церкві.

Згоріли всі – старі, малі, земля стогнала від криків жахливих тих…

Скупа сльоза, сльоза солдата скотилась по неголеній щоці.

Він стиснув зуби, кулаки, пішов солдатик далі

За маму й тата, за сестричку  німця бить!

Пройшов усі країни, не досипав, а інколи й не їв,

В полон ледь не потрапив, та вижив,

Аж до Берліна німця бив!..

Весна буяє, Перемога, травень,

Хлопчина на чотири роки старшим став,

Він посивів, змужнів в боях, багато втратив

І нових друзів віднайшов

Усі ці роки він знов там, на Батьківщині,

Село згоріло, на місті церкви хрест стоїть.

В могилі тій, страшній могилі усе село лежить.

Він буде жити, жити далі – за маму, тата, за малу сестру,

Відстроїть церкву, бо в Бога він повірив

Коли ішов хлопчиною на ту страшну війну.

Ім’я солдата цього ніхто не знає, він невідомий,

Як сотні тих, чиї могили в березовім гаю,

Чиї могили  в полях, з хрестами і без імен

Він син, хоробрий син своєї Батьківщини,

Що захищав Вітчизну, маму й тата і малу сестру.

Він син, що вижив у тій страшній війні.

Він син, що буде жити далі за знищену катами свою сім’ю!